Його творчість почала формуватися в середині ХУШ століття. Цей час увійшов до історії європейської культури як епоха Просвітництва, епоха популяризації наукових знань і культури, ідей добра та справедливості, рівноправ’я людей, епоха боротьби проти догматичних та схоластичних методів мислення, властивих, за думкою просвітницького авангарду, попереднім епохам. „Звільнити літературу від класицизму” намагався Гете в перші роки своєї творчості Гете, як й інші представники течії.
Трансформації у поглядах Гете на мистецтво та його роль у житті суспільства почалися після 7 листопада 1775 р., коли він приїхав на службу до Веймару, де мав намір пробути недовго, але залишився до кінця свого життя. Герцог Карл-Август надав йому звання легатиційного (посольського) радника і зробив членом своєї Таємної ради. Йому був пожалуваний баронський титул.

Зміни у житті і творчості Гете вразили багатьох. Адже що все, що було написано їм між 22 і 25 роками життя. було проникнуте духом протесту проти убогої німецької дійсності, проти несправедливостей феодально-монархічного режиму, реакційної церковної ідеології, проти всього, що ставило шори на шляху вільного розвитку німецького народу. У перше ж десятиріччя свого перебування у Веймарі Гете дійшов висновку про безплідність літературних виступів проти існуючого порядку, тому що вони ні в якій ступені не були підтримані народом. Перебудова свідомості відбувалася повільно і хворобливо. Нелегко було відмовитися від надій та сподівань молодості. Гете залишається ворогом несправедливих феодальних порядків, але у нього виникає надія, що впливаючи на молодого герцога, можна досягнути поліпшення становища народу. Він з головою кинувся у нову для нього державну діяльність. Присвятивши багато років і зусиль покрашенню соціальних умов, стану фінансів у герцогстві, він впевнився у безплідності своїх намагань.

Важливий вплив на формування художніх поглядів митця справила його відвідування Італії (1786-1787 рр.), де наступила пора його звільнення як людини й художника від самообмеження веймарського творчого тупика, пора розширення його духовних та художніх можливостей. Ще одна подія викликала перелом у творчості Гете – вона пов’язана із спостереженнями революційних подій у Франції у 1792 р., які були чужими його сприйняттю. Він любив мир та порядок, однак розумів неминучість революційних катастроф, що порушували цей порядок, були ворожими йому, поету – шукачеві гармонії.

У другій половині 80-х рр. Гете і Шіллер створили нову естетичну програму – "веймарський класицизм”, яка склалася під помітним впливом філософії і виявляє тенденцію до синтезу почуттів і розуму, до діалектичного, всебічного охоплення природи і людини. Під знаком цієї естетичної програми і розвивається творчість Гете у ХІХ ст. Можна сказати, що він не примкнув до жодного з основних напрямів мистецтва того часу – ані до штюрмерства, ані до ідеалізму, ані до романтизму, ані до сентименталізму та ін. Залишаючись в основному на позиціях просвітницького реалізму, він прокладає шлях до реалізму критичного ("Літа мандрувань Вільгельма Майстра”, 1828-1829 рр.), а також з елементами романтизму ("Західно-східний диван”, 1819 р.) із широким розкриттям внутрішнього світу людини. Глибоке розуміння закономірностей та взаємозв’язків реального світу ми бачимо і в його філософській ліриці останніх років ("Демон”, "Випадковість”, "Любов”, "Доля”, "Надія”). Започаткування нового типу роману підтверджує створення ним "Фауста”, над яким він працював все своє життя.
Реалістична тенденція у поглядах Гете-естетика знайшла своє відображення і в темі мистецтва та образі художника, які розробляються в багатьох його творах: в прозі, драмі, віршах, публіцистиці. Такі ж підходи Гете-митця ми спостерігаємо й у його ставленні до музики. Він неодноразово підкреслює неабияку силу впливу музики на слухачів, її соціальну спрямованість. Розглядає її як неодмінну складову природи і мистецтва.

До музики Гете відноситься як до неодмінної складової природи і мистецтва, неодноразово підкреслюючи неабияку силу впливу музичних творів на слухачів. Однак у ставленні Гете-митця до музики ми спостерігаємо деяку неоднозначність. В одному з афоризмів, приміром, він пише: "У музиці, либонь, велич мистецтва виявляється найяскравіше, бо в ній немає предмета, від якого належало б абстрагуватися. Вона – суцільна форма і зміст, усе що вона виражає, підноситься й облагороджується нею”.

Проте в статті "Доповнення до "Поетики Аристотеля” (1827 р.) він, навпаки, не погоджується з твердженням Аристотеля, що "музикою можна послуговуватися як засобом морального виховання” "...Коли священні мелодії заспокоюють душі, розбурхані перед оргіями, – продовжує далі Гете, – то вони можуть угамовувати й інші пристрасті. Ми не заперечуємо, що тут йдеться про аналогічний випадок, і все ж він не тотожний. Дія музики має більш матеріальний характер, як це засвідчує Гендель у своєму "Торжестві Олександра” і в чому можемо переконатися на кожному балу, коли після скромного й галантного полонезу залунає вальс, заражаючи усю молодь вакхічним шалом”. "Проте музика, – робить висновок Гете, – як і всяке інше мистецтво, неспроможна діяти на моральність, і ніколи не мають рації ті, хто ставить до неї такі вимоги. Це під силу тільки філософії й релігії; адже йдеться про розбудження духу благочестя й обов’язку, мистецтва лише випадково спричинюються до цього. Зате вони справді здатні викликати пом’якшення грубих звичаїв, яке незабаром вироджується у зніженість”.

Проте він погоджувався з тим, що музика "у кращому розумінні цього слова”, під якою він розумів музику духовну, має більший вплив на світогляд, ніж музика світська. "Музика, – вказує митець в одному з афоризмів, – може бути духовною й світською. Духовна цілком відповідає своїй величі, саме в цьому й полягає її великий вплив на життя, яке непорушне у всі часи й у всі епохи. Світська – повинна бути безумовно радісною”. Продовжуючи тему, знаходимо й такий вислів Гете: "Музика, коли змішує духовний і світський елементи, – зіпсована; коли залюбки виражає кволі, жалісливі й нікчемні почуття, – неповноцінна й вульгарна. Адже вона недостатньо серйозна, щоб бути духовною, і в той же час їй бракує головної прикмети світської музики – радісності”.

Проте він високо цінив народну творчість, сам ще в молодості під впливом Гердера почав створювати вірші в дусі народних пісень, у своїх науково-публіцистичних опусах часто посилається на свої балади, вірші, пісні. Високо цінуючи збірки віршів у народному дусі, він стверджував, що публікації їх дуже корисні. Приміром, про збірку німецьких народних пісень і віршів "Чудесний ріг хлоп’яти”, зібраних й частково опрацьованих письменниками-романтиками Л.-А. фон Арнімом і К.Брентано, він пише, що "...ця книжечка справді повинна буди в кожному домі, де живуть незіпсуті люди” і лежати на видному місці, "щоб її можна було розгорнути в кожну хвилину доброго чи поганого настрою й знайти в ній завжди щось співзвучне чи хвилююче... Та найкраще місце для такої книги – на фортепіано аматора чи майстра музики, щоб повністю” віддати належне наявним там народним пісням і злити їх з відомими старовинними мелодіями, чи припасувати до них гарні наспіви, а може, з волі божої, й створити завдяки їм нові визначні пісні” (\\"Чудесний ріг хлоп’яти”,1806 р.).

Він стверджував, таким чином, що вплив народної творчості підсилюються завдяки саме музиці. Так, у статті "Сербські пісні” (1825 р.) ми знаходимо: "Уже віддавна за своєрідними поетичними творами різних народів визнають особливу вагу: чи то в них йдеться про загальнонаціональні події..., чи то окремі особи...”. Але особливої популярності, на його думку, народні пісні "набирають передусім завдяки чарівливим мелодіям, які складаються із простих звуків, неприйнятних для музики, що дотримується певних правил; вони відзначаються здебільшого м’якістю, тому настроюють серце на співчутливий лад, і ми, ніби вслухаючись у бриніння еолової арфи, залюбки поринаємо в стан якогось загального, невизначеного самопочуття, в якому нам надзвичайно приємно перебувати й до якого по тому ми знову й знову пристрасно пориваємося”.

При цьому він звертав увагу на історичне значення народних пісень, підкреслюючи, що вони доносять до нас наше минуле. Вимагав, "оскільки ж такі пісні з’являються, як правило, тоді, коли вже минула епоха, до якої вони відносяться”, збереження успадкованого ними характеру простого викладу, "хоч з бігом часу він і зазнав змін”. В одному з його афоризмів ми знаходимо: "Музика – у кращому розумінні цього слова – менш за все потребує новизни; натомість, чи вона старіша, тим правильніша, тим більше вона вливає”.

Продовжую свою концепцію про необхідність поєднання у мистецтві національного й загальнолюдського, Гете шанобливо ставився не лише до народної музичної творчості німців, але й до такої інших народів. Прикладом може бути його міркування в опусах, що стосуються творчості сербів (див., зокрема, статті "Сербські пісні”, 1825 р.; "Сербські вірші”, 1827 р.; "Найновіше із сербської літератури”, 1827 р.), литовців ("Дайни, або литовські народні пісні, видані Л.-П.Реза. Кенінгсерг. 1825”, 1828 р.) та ін.

Проте до виховної функції народної музичної творчості він також відноситься досить стримано, відводячи їй роль розваги: "...Ми користаємо з кожної нагоди, щоб послухати їх (народні пісні – О.С.) у веселому товаристві, за обіднім столом – у вузькому колі чи на бенкетах...”. Правда він погоджується з тим, що "вони часто й довго надихатимуть наших композиторів”, тобто пісенна народна творчість дає яскравий матеріал для професійних музикантів ("Віла” Гергарда”, 1828 р.).

Гете погоджується з тим, що музика може бути й високим мистецтвом, нарівні з літературою, живописом, архітектурою тощо. Він погоджується також і з тим, що для того, щоб стати професіональним музикантом треба опановувати цілим комплексом знань протягом тривалого часу. У Гете спостерігається дуже високі вимоги до професіоналізму творців, у тому числі музикантів. Сам високого рівня професіонал – поет і прозаїк – він ставиться до професійної музичної творчості і як до осяяння митця божим даром, і як до знання своєї звичайної професійної роботи. Так, у статті "Дослідження про живопис” Дідро” (1798-1799 рр.) в полеміці з Дідро з приводу методів і підходів творіння він, зокрема, вказує, що "тут не місце з’ясовувати, в який спосіб досягається це знання внутрішнього світу, за яким методом належить художникові вивчати анатомію, щоб вона не заподіяла йому шкоди, перед якою слушно застерігав Дідро, та загалом можна сказати лише ось що : оживляй труп, на якому ти вивчив м’язи. але не забувай про нього. Адже композитор, навіть тоді, коли у захваті творить свої мелодії, ні на мить не забуває про генерал-бас, а поет – про збереження віршового розміру”.

Концепція хвали професіоналізму продовжується, коли Гете, говорячи про засоби виразу театрального мистецтва і художньої творчості, знову звертається до аналогів у музиці (що також свідчить про його дуже серйозне ставлення до музики, як до мистецтва). "...Ми маємо на увазі властиву їй усталену темперацію, коли звуки, що не зовсім точно відповідають один одному, доти утинаються і надточуються, аж поки всі вони не втратять свою істинну природу, зате кожний з них підпорядковується волі композитора. Він же користується ними так, ніби нічого й не змінилося; йому треба мати свободу дій, бо вухо не хоче аналізувати, а тільки милуватися самому і милувати інших. Натомість око має спільника – зухвалий розсудок, якому здається, що він піднявся бозна-як високо, довівши надмірну довжину, чи короткість та, де вони помітні і без підказування”.

Про те, що Гете, здобувши музичну освіту, сам був першокласним професіоналом-музикантом свідчить не тільки його діяльність на посаді директора веймарського театру, не тільки те, що він високо цінив театральне мистецтво та підсилюючу роль музики у театральних виставах. Про це свідчить той факт, що у своїх публіцистичних стаття про мистецтво він виявив неабияке знання музикальної гармонії, причому гармонії не у загальному розумінні, а саме як складової музичного мистецтва. Про це йдеться, зокрема у його вже згаданих "Дослідженнях про живопис”, в яких, коли йдеться про гармонію у живописі, постійно наводяться аналоги у музиці. Зокрема, полемізуючи з Дідро з приводу засад загальної гармонії кольорів і вислову останнього, що "райдуга є в мистецтві тим, чим в музиці є генерал-бас”, Гете вказує: "Райдугу аж ніяк не можна ототожнювати з генерал-басом у музиці: адже вона не охоплює навіть усіх явищ, які спостерігаються при рефракції світла, і так само безпідставно вона вважається генерал-басом кольорів, як мажорний акорд – генерал-басом у музиці; мажорний акорд гармонійний лише тому, що існує музична гармонія; і, продовжуючи дослідження, подибуємо ще й мінорний акорд, який ніскільки не обумовлюється мажорним акордом, зате безумовно вписується у загальне коло музичної гармонії”.
Як ми могли впевнитися, незважаючи на стриманість по відношенню до оцінки соціального й морального впливу музики на життя, на людину, Гете домагався гармонії у всьому – в музиці, в живописі, в архітектурі, в поезії й літературі, у думках й почуттях, у взаємодії всіх сил природи, в її макро- й мікросвітах. Він сам був творцем й намагався створювати гармонію у житті, театрі, і насамперед – у світі слів. Животворні і живописні слова народжувалися його розумом і душею, музикою, що звучала у ньому, природою навкруги нього. І ці слова повинні були в свою чергу народжувати живі думки, живі почуття, гармонію, що була зрозумілою і за тисячі миль, і за сотні років.

Недаремно у подальшому чимало його творів стали темою для створення найвеличніших музичних шедеврів.